Самообране вигнання

Пообіддя стихає, і сон повертається.

Це було в Нісдорфі. Сон. Жінка. Вона запитала мене про те, на що я тоді не мав відповіді.

Тепер маю.

Я пішов. Дехто назве це втечею. І не помилиться.

Той, хто йде, має два обличчя — залежно від того, куди поверне голову. Депеша дивиться вперед — на місце попереду, на причину йти, на роботу, на те, що чекає, щоб його зробили. Вигнання дивиться назад — на покинуте місце, на дім, що стає відсутністю, яку несеш у собі. І хоч би де ти потім стояв — це не та країна.

І одне, і друге я наклав на себе сам. Жодна держава мене не виганяла. Жоден наказ мене не посилав. Я спакував торбу й купив квиток, перетнув кордон — у країну, що воює, — і відхід, і дорога були моїми.

Що не дає цьому бути тільки втечею: я подався туди, де був потрібен, і куди мене запросили. Не можна послати себе в місце, яке тебе ніколи не кликало, — це вигнання з адресою. Дім у Карпатах покликав. Тож дорога має призначення, а не лише початок.

Тепер ця відповідь має дату й місце. Штамп, місце, день. Ти позначаєш, де ти, лише тоді, коли ти не вдома. Правдиве лише на сьогодні; завтра місце вже зрушиться під нею.

Це все одно вигнання. Самообране, але вигнання. Позаду лишилося життя, яке я обрав покинути, і люди в ньому, яких я не перестав любити. Я знаю, чого це коштувало. Є прочитання цього вибору, якого я не можу спростувати й не намагатимуся. Обидва правдиві. Валіза була одна.

Тож — їй, через три місяці:

Я послав себе сам. І мене теж було послано.

Day 2 — Kompostieren — Soil and Peace
Lviv, Ukraine
© 2026 Michel Garand | Soil and Peace | CC BY-SA 4.0
stewardship@ubec.network